Журнал «ALTEREXIT»: идеология, политика, экономика, культура
Меню

Анексія Криму чи повернення післявоєнного статус-кво?

Питання «чому Путін зайняв Крим?» вже вичерпане. Вважаючи на факт стягування російських військ поблизу кордонів України, широкомасштабну активність диверсійних груп на території нашої держави, розгортання на екранах ТБ тотального інформаційно-пропагандистського протистояння, мова повинна йти про конкретні терміни початку третьої україно-російської війни за останні 100 років. Крим в цьому відношенні – лише формальний ідеологічний привід, необхідний для внутрішньо-російського споживання: це і намір залишити бунтуючого васала при дворі геополітично знекровленого феодала, і конструювання громадської думки зомбованого суспільства, і створення штучної фактологічної бази для виправдання зовнішньої агресії. Насправді все зводиться до одного — Москві вкрай потрібен Київ як священне місце трансцендентальної легітимації нової імперії «Третього Риму».

Alterexit

Щоправда, поза межами розумового пояснення залишається питання легітимності військових дій Кремля на півострові. В мас-медіа і соціальних мережах обговорюються декілька версій: пряма анексія Криму, створення російської «зони безпеки» на південних кордонах РФ, намагання відтворити Російську імперію в кордонах 2013 року, «покарання» України і за Помаранчеву, і антикорупційну революцію, і намагання реанімувати політичний труп Януковича на президентській посаді, розуміється, в якості московської маріонетки. Можливо, що всі ці мотиви і присутні в діях Путіна. Але що залишається в сухому залишку, якщо на час забути про існування Януковича і Українську Революцію?

Радянська пропаганда в чомусь була права, стверджуючи про імперський характер двох світових війн 20 сторіччя. Після поразки Німеччини та її союзників стало зрозуміло, що потрібно створити політико-правові, фінансово-економічні та військово-безпекові інституційні запобіжники, які б могли мінімізувати ризики глобальних конфліктів. В ролі таких запобіжників, відповідно, виступили ООН (світова політика і безпека) та бреттон-вудська фінансова система, що на довгі роки закріпила за доларом монопольне право на міжнародні розрахунки, тобто національна валюта США водночас стала валютою світовою. Що стосується військового елементу, то внаслідок ідеологічної конкуренції між умовним Заходом і СРСР він був розділений між двома компонентами: Радою безпеки ООН, де ключову роль відігравали так звані «постійні члени» РБ та регіональними військово-політичними блоками, існування яких означало отримання базовими світовими гравцями геополітичних гарантій політико-правової безпеки підконтрольних територій. Тим самим Європа була розділена на два окремих ідеологічно несумісних табори, а принципи мирного співіснування не виходили за межі формальних компромісів між Вашингтоном та Москвою.

З падінням радянської системи та розпуском Варшавського договору логіка геополітичних компромісів виявилася морально застарілою і такою, що не відповідала військовим і політичним викликам сучасності. Особливо це відчувалося на прикладах громадянської війни в Югославії та сербсько-хорватської війни з явними ознаками геноциду та етнічних чисток. Крім того, стратегія взаємного блокування ідеологічно неприйнятних рішень була частково заблокована США внаслідок послаблення міжнародної ролі Росії, — і це потрібно визнати. Досягнення бажаного компромісу за таких умов стало можливим тільки після застосування Кремлем тактики геополітичного шантажу, коли Москва переправила свій десант на сербську територію і Косово. Щоправда, РБ після цього не запрацювала як в старі добрі часи «холодної війни», але кремлівська еліта чітко зрозуміла: збереження старої напівпрацюючої системи міжнародної безпеки, з морально застарілими післявоєнними воєнно-політичними запобіжниками та фінансовими механізмами – непоганий шанс реанімувати практики «роздільних ліній» в Європі. Тим більше що на прикладі Грузії у Росії майже вийшло, зважаючи на мовчазне спостерігання Заходу. А от з Україною вийшов маленький конфуз. Мало того, що окупація Криму і можливе вторгнення на континент – це порушення всіх міжнародних стандартів і національних зобов’язань, ще й перегравання власної стратегії геополітичного шантажу. Якщо на прикладі колишньої Югославії та Грузії за рахунком ми бачили наслідки громадянської війни, то в Україні таких передумов ніколи не було. Порівняння з Косово теж не доречне – в АРК не проводили етнічних чисток, Крим не представляє собою етнічно однорідний анклав, що зі всіх адміністративних кордонів обмежений сухопутною територію, та й міжнародної резолюції щодо факту небезпеки для жителів півострова ніхто не встановлював. Як відомо, Москва сама не могла протягом 2 тижнів чітко сформулювати причини анексії Криму. Останнє формальне пояснення – Путін виступає гарантом безпеки всього «руського міра» — чітко демонструє, що в РФ перестали мислити категоріями національної безпеки.

Для Кремля більш важливо прокреслити нові роздільні лінії в Європі, а надалі – якщо це вдасться – реанімувати практики геополітичних компромісів, що панували на Старому континенті майже 45 років. І, відповідно, жити за новими старими правилами, — так Кремлю звичніше і зрозуміліше. Україна в цьому відношенні лише розмінна монета, якою можна знехтувати. Як і початком «холодної війни». Головне – повернути собі важелі впливу, що були втрачені в 1991 році. Без врахування економічних та політичних реалій сьогодення. Проблема ще й в тому, що в повній мірі позбирати «русскіє зємлі» вже не вдасться, особливо якщо НАТО запустить процедуру вступу до організації Грузії, Молдови і України. Не зважаючи на існування зрежисованих в цих країнах територіальних конфліктів.

Другорядне завдання – створення прикордонної системи безпеки – вже здається нездійсненою метою. А без повного контролю Києва та Кишинева реалізація будь-яких глобальних геополітичних проектів в принципі неможлива. Можна, звичайно, впадати в імперську істерію, але парадокс в тому, що Путін таки провів роздільні кордони. Тільки не там, де хотів, а між Росією та іншим світом. Чого варті тільки оцінки деяких експертів підтримки ідей вступу до ЄС і НАТО, — вже більше 70%. А що буде у разі початку наземної операції? Так що Володимир Володимирович вже оформив суспільний консенсус відносно майбутнього проекту Української держави. Не на свою користь. Інша справа, що робити з міжнародними політичними, безпековими і фінансовими інституціями, які дійсно зазнали дефолту і не здатні реагувати на нестандартні виклики. США вже заявили, що разом із партнерами будуть реформувати (завдяки українській кризі) МВФ.

В ідеалі мова йде про створення системи глобальної фінансової безпеки. Крім створення трансатлантичного економічного простору на порядку денному – переоформлення НАТО в переважно європейську систему безпеки. ООН також зазнає змін – якщо, звичайно, постійний член СБ буде визнаний країною-агресором. Міжнародні санкції проти РФ тільки грають на користь московських царів. Виштовхуючи Росію на стратегічні задвірки світу, Європа тільки додасть тамошнім можновладцям впевненості в своїй правоті та підштовхне останніх будувати іншу, «неєвропейську» Європу. Як того вони хочуть зробити з Україною – створити Україну без українців. Їхня Європа, тримаючись на московсько-православних цінностях, власних корумповані фінансово-економічних та військово-політичних інституціях(ЄврАзЕс, ОДКБ, ТС і т.ін.), з часом перетвориться в політично-замкнутий простір, таку собі «Велику Абхазію». Але це, здається, вибір нинішньої російської генерації. Це не вибір України.

Добавил: Alterexit Дата: 2014-03-13 Раздел: Геополитический контекст