Журнал «ALTEREXIT»: идеология, политика, экономика, культура
Меню

Україна. Зони окупації

Путін зайняв Крим. І вже його ніколи не віддасть. Це очевидно. Однак проблема в тому, що півострів за умовами російської ізоляції набуває форми «внутрішньої колонії», де не буде місця ні кримським татарам, ні українцям, ні грекам, ні іншим народам. Існує підозра, що не буде місця і простим росіянам, враховуючи сумну долю Абхазії та Південної Осетії.

Україна зони окупаціїКрім того, перетворення АРК в кримський анклав практично неможливе – через Чорне море Україна виходить на Туреччину, яка не задоволена і російським втручанням у справи Азербайджану, і занадто великою військовою присутністю Москви в Грузії.

Не будемо забувати, що все це – території геополітичної зацікавленості Анкари. Недарма вже Туреччина неофіційно заявила, що порушення прав кримсько-татарського населення означатиме практичне скасування Кучук-Кайнарджиського мирного договору 1774 року. Це означає претендування Туреччини на кримські і кубанські землі, низов’я Дніпра, Кабардино-Балкарію, а також значну частину Одеської області та Молдови, яка раніше входили до складу Валахії. Іншими словами, спровокований Росією перегляд європейських кордонів торкається не тільки України, яка, по суті, втрачає право на власний суверенітет, але й самої Росії та Молдови, що має під боком 14 російську армію.

Так що не будемо забувати: зайняття Криму це й плацдарм для прямого військового удару по Києву, і підготовка для окупації всього Причорномор’я по напрямку південний захід – північний схід. Не говорячи вже про такі речі, як російський натиск з боку Донбасу, Харківської та Чернігівської областей. Військові сили нерівні. Це теж факт, який розуміють в Києві. Недарма з Криму виводять прикордонні кораблі, перебазовуючи їх до Одеси і на південь Донецької області. Фактично це означає, що Україна поки що неофіційно погоджується на перетворення Криму чи то у військову базу ворожої для нас держави, чи то на створення російського анклаву, а відтак – на витіснення кримських татар з півострова. Таким чином мова йде про використання тактики «примирення агресора», що вже ми спостерігали наприкінці 30-х років. Тоді подібна тактика закінчилися мюнхенським зговором 1938 року, окупацією східноєвропейських держав, силовим розгоном Закарпатської республіки, розділом Польщі і, нарешті, другою світовою війною. Яка, до речі, для України почалася не 1939 року, а саме з моменту знищення республіки Волошина.

Але це вже інша справа, — чужа кров нікому не цікава. Таке враження, що Путін не дуже розуміє, куди вляпалася його новоявлена нацистська імперія. Туреччина – це НАТО. Молдова має внутрішній конфлікт, свого часу штучно створений Москвою. Польща пам’ятає і про 1980 рік, і про подвійне вбивство національної еліти. На відміну від проросійських любителів «совєтського», Литві, як і всій Прибалтиці, не потрібно доводити, що означають слова «російські окупанти». І вони, до речі, також входять до складу Північно-Атлантичного Альянсу. Недарма США вже перекидає на польську територію 12 F-16. Чекаємо на розгортання повномасштабної системи ПРО в цьому регіоні.

В загальному підсумку маємо: морське і південно-східне блокування кордонів України; захоплення Криму і перетворення його в російський анклав під слоганами нацистської ідеології; можливі атаки південних та східних областей; військове-політичне блокування західних кордонів з боку НАТО; стримування Росії в адміністративних межах України; вірогідно, реінкарнація ідеї Османської імперії і нарощування військово-політичної присутності на Північному Кавказі і в Закавказзі. В результаті Київ опиняється в повній ізоляції, окільцьований подвійним геостратегічним кордоном: внутрішнім російсько-імперським, спрямованим на поступове знищення України як держави та українців як суверенної нації та безпековим євроатлантичним, що стримує «московського ведмедя» від цивілізаційного проникнення на захід.

На що сподіватися Україні в цій ситуації? Зрозуміло, що російська шовіністична, точніше кажучи, нацистська експансія не припиниться. Наївний захід, звичайно, може ще сподіватися на «урозуміння» агресора. Але, скоріш за все, Україна повторить долю Німеччини після другої світової війни. Мова йде про чотири зони окупації:

  1. Російська – Донбас, Крим і Харків. Щоправда, за однією умовою, якщо Туреччина не вступить у війну з московітами, захищаючи кримських сородичів від знищення або створення татарського гетто в самому Криму.
  2. Турецька – Причорномор’я і поки що залишається питання з Кримом.
  3. Європейська – Західна Україна.
  4. Американська – Київ та Центральна Україна. Хоча з Києвом можуть поступити як свого часу з Берліном. Тоді утворили спільну зону окупації, назвавши її Західним Берліном, оточили муром і запровадили спільне геополітичне управління територією. Практично через 70 років ситуація може повторитися. Тепер вже на прикладі України та Києва.

Зараз все залежить від того, на скільки об’єктивно Вашингтон, Берлін, Париж та Рим розуміють загрози, що постали перед світом. Третю світову війну, яку прагне Росія, ніхто не хоче. Але це не означає, що заради власного спокою потрібно пожертвувати Україною.

Добавил: Alterexit Дата: 2014-03-07 Раздел: Геополитический контекст