Меню

Українці очима поляків: молодші православні брати

Польсько-українські відносини першої половини 1990-х років можна аналізувати в різних аспектах: політичних, економічних, соціальних, культурних. На особливу увагу в цьому контексті заслуговує процес формування історичної пам’яті в посткомуністичній Польщі, пов’язаної з подіями польсько-українського минулого. Необхідний елемент історичної пам’яті будь-якої нації – це позитивні та негативні стереотипи, насамперед причетні до формування образу свого безпо-середнього сусіда. У польському й українському суспільствах початку 90-х років

Стан україно-польських відносин

19 ст. процес заміни старих стереотипів особливо актуалізувався, оскільки не-залежні Польща й Україна виникли в цей час із власними концепціями спільного минулого та майбутнього.

Саме поняття історичного стереотипу вимагає детальних досліджень, оскіль-ки це явище інтердисциплінарне і його досліджують такі науки, як соціальна пси-хологія, соціологія, культурна антропологія тощо. Вперше термін “соціальний стереотип” у науковий обіг увів американський журналіст Волтер Ліппман. У книзі “Громадська думка” (1922) він називав стереотипами “образи в наших головах”, які відмінні від справжнього образу світу, і припустив, що “людські вчинки вихо-дять не з прямих та очевидних знань, а з картин, які індивід формує сам або одер-жує від когось іншого”1. Починаючи від В. Ліппмана, предмет дослідження стерео­ типів як соціальних явищ значно змінювався, відтак виокремилися два підходи: соціально-психологічний та соціокультурний2. Саме в соціокультурному напрям-ку проводилася теоретична розробка проблеми історичних стереотипів. Найчас-тіше їх пов’язували з історичною пам’яттю, тому з погляду історіографії стерео-типи – це певний історичний комплекс навиків і стандартів соціальної поведінки, присутній у свідомості особистості3. Натомість у соціології, як і в соціальній фі-лософії та соціальній психології, такий історичний комплекс визначають як “соці-альний стереотип”. Проте не помилковим буде твердження, що історичні стерео­ типи – це певний різновид соціальних стереотипів.

Отже, історичні стереотипи – це стійкі уявлення про минуле своєї або чужої соціальної спільноти (етносу, нації, класу), які набули поширення в конкретному соціумі й перетворилися (чи перетворюються) на стійкий елемент суспільної сві-домості4. Історичними стереотипами можна також називати спрощені й усталені оцінки впливу особливостей історичного розвитку на сучасний стан, культуру та суспільні установки певної групи людей5.

Джерелами для дослідження можуть бути матеріали для широкої аудиторії. Це, насамперед, засоби масової інформації (газети, журнали, теле- і радіопереда-чі), художня література, шкільні підручники, виступи політичних діячів, заяви пар-тій і громадських організацій, ухвали та відозви представницьких органів тощо. Також актуальними є названі джерела у вивченні польських історичних стерео-типів щодо України.

У посткомуністичній Польщі відбувався процес офіційного перегляду влас-ної історичної політики щодо східних сусідів, насамперед до України. Так, уже 3 серпня 1990 р. Сенат РП видав Ухвалу, якою засудив акцію “Вісла” 1947 р. У до-кументі зазначалося, що відповідальною за масові переселення українців є кому-ністична влада. Цим рішенням Сенат фактично визнавав часткову відповідальність польської сторони за акцію, організовану режимом Болеслава Берута. Незважаю-чи на зафіксовану в Ухвалі ідею про те, що “з огляду на присутність українського населення в Польщі, особливого значення набуває взаємне пізнання, зрозумін-ня та поєднання поляків з українцями”9, в очах багатьох українців акція “Вісла” легітимізувалася як одна з історичних провин Польщі перед Україною10, підтвер-джуючи стереотип репресивної політики повоєнної Польщі щодо українців. Про-те для польської історичної пам’яті “Вісла” залишалася “слушною відповіддю на злочини УПА під час війни чи після неї”11 або джерелом для контр-стереотипу. Підтвердженням цього може бути редакційна стаття газети “Życie Przemyskie” (ви-ходила на початку 1990-х років у Перемишлі). Головний редактор газети Яцек Бор-женцкі закидав Сенату Речіпосполитої брак послідовності у прийнятті ухвал. На його думку, однозначно засуджуючи акцію “Вісла”, задля справедливості потріб-но було засудити і причину масових переселень: “…коли, зрештою слушно, засуджується брутальність військової акції, метою якої було знищення відділів Укра-їнської Повстанської Армії, то справедливість підказує, щоб однозначно засудити сферу діяльності УПА, пов’язану з масовими вбивствами мешканців польських сіл та міст”12.

Редактор зазначав: “…важливість цього питання для мешканців південно-східних кресів Польщі не завжди розуміла Варшава, але потрібно пам’ятати, що в Перемишлі деякі справи по-іншому сприймаються, ніж у Варшаві, і до Варша-ви ніхто не зголошує територіальних претензій”13.

Подальші кроки офіційної Польщі до зближення з Україною на офіційно-му рівні були добросусідськими та об’єктивними. Ще 28 липня 1990 р. Сейм РП утвердив Ухвалу, в якій привітав прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет, як вираз прагнення України до незалежності. В Ухва-лі також мовилося про бажання поляків співіснувати з українцями як рівними та близькими14. Наступну Ухвалу щодо України Сейм прийняв 31 серпня 1991 р. Документ вітав Акт проголошення незалежності України: “Польща, яка свободу і незалежність власної держави ставить понад усе, повністю розуміє і усвідомлює значення історичного рішення українського Парламенту. Прийнятий Акт – здій-снення прагнень українського народу, вираз права України самостійно визнача-ти власну внутрішню та зовнішню позиції”15. Після проведеного в Україні рефе-рендуму на підтвердження Акта про незалежність, Польща, в особі прем’єра Яна Кшиштофа Бєлецького, 2 грудня 1991 р. однією з перших визнала незалежність України. У заяві Ради міністрів Польщі між іншим мовилося: “Зважаючи на до-брий стан та інтенсивність польсько-українських відносин, а також, беручи до уваги результати референдуму від 1 грудня цього року щодо незалежності Укра-їни, уряд РП визнає Україну суверенною державою та вирішує налагодити з нею дипломатичні відносини”16. У незалежній Україні Польща вбачала “партнера для близьких і всесторонніх добросусідських відносин”17, а уряд Речіпосполитої був “переконаний, що здобуття Україною незалежності матиме позитивний вплив на поглиблення співпраці наших держав для добра обох народів, їх сусідів та всієї Європи”18. Сейм РП у спеціальній Ухвалі від 6 грудня висловлював сподівання, що “повага до права поляків, що живуть в Україні та українців у Польщі,  розвивати свою національну ідентичність буде містком між обома народами”19. У сеймовій ухвалі також зазначалося, що день 1 грудня 1991 р. відкрив нову епо-ху в історії польсько-українських відносин, які “будуть ґрунтуватися на засадах приязної співпраці”20. Відомий український правозахисник Мирослав Марино-вич, аналізуючи цей історичний факт, зазначав, що “визнання 1991 року незалеж-ної України, що його зробила Польща …, безперечно, свідчило, Польща визнала свою довоєнну політику щодо України хибною”21. Тут необхідно згадати, що ви-знання Польщею незалежності України не можна вважати актом одностайності усієї польської влади, бо ще 4 грудня Президент Лех Валенса телефонував Пре-зидентові СРСР Михаїлу Горбачову, щоб розрадити лідера держави, що вже пе-реставала існувати22.

Подальша офіційна польсько-українська співпраця відобразилася в підпи-саному під час візиту до Польщі Президента України Леоніда Кравчука у травні 1992 р. “Трактаті про добре сусідство, приязні відносини і співпрацю”, де серед іншого обумовлювалися права національних меншин на збереження і розвиток ет-нічної, культурної, мовної, релігійної ідентичностей та принципи догляду за тими, що вже існують, а також віднайденими в майбутньому місцями військових і ци-вільних поховань23. У 12 статті Трактату зазначалося, що “сторони будуть сприяти діям, спрямованим на збереження і розвиток позитивних традицій спільної спадщини, а також на подолання упереджень і негативних стереотипів у відносинах між обома народами…”24. Тодішня польська влада на чолі з президентом Л. Ва-ленсою декларувала прихильність польського суспільства до України та україн-ців, іншими словами, оперувала позитивними стереотипами. Під час візиту Пре-зидента Польщі до України, у травні 1993 р., у газеті “Rzeczpospolita” з’явився відкритий лист, автор якого, Богдан Осадчук, зазначав, що саме ініційована Пре-зидентом “Солідарність” радикально і ґрунтовно змінила ставлення українців до Польщі і поляків. Його попередницею була паризька “Культура”, проте в іншому, більш елітарному вимірі25.

Натомість у польській пресі справа українсько-польського зближення трак-тувалася по-іншому, не так позитивно, як на офіційному рівні. Розглядаючи пи-тання існування історичних стереотипів українців та України в польському мас-медійному середовищі першої половини 90-х років ХХ ст., можна виокремити два проблемних напрямки:

  • – інтерпретація польсько-українських відносин і внутрішнього становища України після здобуття незалежності;
  • – подання інформації про найгостріші конфлікти між поляками й українцями, пов’язані з історико-культурницькою діяльністю української громади в Польщі.

Перша реакція польської преси на проголошення Україною незалежності ві-дображена в різних коментарях та безпосередніх репортажах з України. “Gazeta Wyborcza” розмістила такий коментар: “Століття полонізації, русифікації, отуреч-чення, литовських і татарських завоювань, поділів між Польщею і Росією; лише короткий період козацької самостійності, і ще коротший епізод незалежності після революції в Росії; найбільша, поряд із поляками і вірменами, діаспора і вели-ка данина крові сплачена в період Великого Голоду і в радянських ГУЛАГах – неприхильною була історія до українців, народу без держави, який довго і розпач-ливо боровся за існування і збереження власної ідентичності”26. Логічним актом із боку Польщі мало би бути визнання незалежності України, бо це символічний жест з боку тих, “які так довго не визнавали українців народом”27. Стаття закінчу-валася зверненням до українців: “Понад рахунками кривд витягуємо сьогодні до-лоню до наших сусідів, до народу, який всупереч надії і т. зв. “реалполітик” здо-був незалежність”28.

Відомий польський письменник і репортер Ришард Капусціньський присвятив репортаж молодій незалежній Україні. Київ він представив як гарне місто з величною архітектурою, але із змученим та песимістично налаштованим населенням29. Наступне спостереження Р. Капусцінського (хоча, за висловом автора, спрощене) – це існування двох Україн: Східної і Західної. Необхідно зазначити, що Р. Капусцінський одним із перших у польській публіцистиці ввів в обіг цю тезу, яка так багато дискутувалася й дискутується і сьогодні. Отже, західна частина України видавалася авторові більш “українською”, ніж східна. Мешканці Західної України говорили українською, відчували себе стопроцентними українцями і були з цього гордими. У розумінні Р. Капусцінського західна частина України – це давня Галичина, або територія, що входила у склад довоєнної Польщі30. А східна частина – відповідно до історії, а найбільше до її радянського минулого, зрусифі-кувалася, тому “українська культура краще збереглася в Торонто і Ванкувері, ніж в Донецьку і Харкові”31.

Польський репортер у вересні 1991 р. таким бачив майбутній розвиток України: “…існуватиме два напрямки. Перший – це відносини з Росією, другий – зв’язки з Європою і світом. Якщо контакти в обох напрямках укладатимуться помірковано, то Україна має великі шанси”32.

Україна на початку 90-х років ХХ ст. для багатьох поляків залишалася страшним і занедбаним краєм, часто небезпечним для життя. Наприклад, у Перемишлі тих, хто мав намір їхати в Україну подорожувати, розцінювали як самогубців, бо Україна – це “…мабуть, бруд і різні зарази, мафія, голод, суцільний хаос”33. Зважаючи на територіальну близькість Перемишля до кордону, місцеве населення вважалося “знавцями справи”. Журналіст газети “Życie Przemyskie” перед тим, як вирушити в подорож Україною, “на всякий випадок зробив собі щеплення від дифтерії, набрав сухого провіанту, ліків і коньяку для дезінфекції”34.

Аналізуючи перші кроки української влади, польська преса констатувала, що після проголошення незалежності Україна зіткнулася з багатьма трудноща-ми: існуванням сильних структур старої влади, відсутністю традицій незалежної держави, складною національною ситуацією, сильною економічною залежністю від Москви35. У газетах з’являлися коментарі з повідомленнями, що на середину 1992 р. Україна ще не мала демократичної влади, за винятком Президента, бо лише останнього обрали на вільних демократичних виборах, а Верховна Рада обиралася ще за часів СРСР. У Польщі вважали, що великим плюсом для тодішньої України була власна армія, яка носила ще радянську форму та своя грошова одиниця – ку-пони36. Потрібно зазначити, що потужна армія та ядерний статус України непоко-їли багатьох її сусідів, а разом із тим були нагодою для політичних маніпуляцій. У листопаді 1991 р. прем’єр федерального уряду Чехословаччини Мар’ян Чальфа на зустрічі зі словаками, які мешкали в Чехії, різко виступив проти поділу федерації на дві держави, аргументуючи це так: “На сході Словаччини розташована Украї-на, де голос бере націоналізм, яка має 450 тис. озброєних людей і яка хоче розпо-ряджатися ядерною зброєю. Наївною є думка, що Україна дозволила б, щоби біля неї якась мала держава розвивалася так, як їй захочеться”37.

Територіальну загрозу з боку України вбачали і поляки, передусім мешканці Перемишля38. Підставами для цього були великі запаси ядерної зброї і неперед-бачуваність політики української влади. Посол до Сейму від Перемиської землі Януш Онишкевич, коментуючи такі побоювання, говорив, що загрози для Польщі на східному кордоні є, але їх не треба пов’язувати з назвою “Україна”. На думку посла, декларації української влади свідчили про бажання позбутися ядерних за-пасів, і надавалися вони не лише Польщі, але й західним державам39. Я. Онишкевич вважав, що Україна не лише не загрожувала Польщі, й покладала на останню великі сподівання, пов’язані з проєвропейськими прагненнями. Тому замість по-ширення страхів полякам рекомендували використовувати “направду великий іс-торичний шанс, щоби поховати давні суперечки і після німецько-французького та польсько-німецького поєднань відбулося й польсько-українське примирення”40.

Щодо загроз самій Україні, то найбільшою небезпекою залишалася проблема територіальної цілісності. Деякі російські лідери мали бажання приєднати до Росії східну зрусифіковану частину України, румунські політичні кола хотіли б відібрати Північну Буковину, а Молдова мала на меті отримати доступ до Чорного моя, тоб-то приєднати до себе південно-східну частину Бессарабії41. Якщо польська офіцій-на влада відмовлялася від будь-яких територіальних претензій до України, то дея-кі польські організації часто відкрито висловлювали бажання повернути Польщі території, втрачені після Другої світової війни. На початку 1992 р. Польський ре-патріаційний комітет і Союз поляків Поділля звернулися до уряду Польщі з вимо-гою вийти з переговорів про підписання трактату з Україною, мотивуючи це тим, що майбутній документ не містив положень, які б гарантували полякам в Украї-ні “належних їм прав на автономію в регіонах із більшістю польського населен-ня, що мешкає там вже століттями”42. Польські організації вважали, що “Україна безправно займає наші східні терени”, і вимагали надання польській національній меншині “хоча б половини тих прав, які мають українці в Польщі”43.

Дипломатичні відносини Польщі з Україною активно обговорювало польське медійне середовище, польську східну політику часто критикували самі поляки44, не завжди в позитивному світлі представляли представників українських делегацій. Один дипломат із Польщі згадував момент, коли був змушеним писати українською договір для українців, бо в делегації з України не було нікого, хто б “вільно володів мовою Тараса Шевченка”45. Проте польський журналіст у жовтні 1993 р. писав, що найбільшою зміною, яка настала після 1 грудня 1991 р., був процес українізації: що-раз більше шкіл переходили на українську мову, на вулицях українською більшало написів і вивісок, навіть російськомовні міністри і депутати вивчали українську46.

Проблеми культурного життя української громади в Польщі часто були пов’язані з упередженим ставленням поляків, спричиненим негативними істо-ричними стереотипами. У 1994 р. виник конфлікт із приводу відкриття пам’ятника воїнам УПА на кладовищі села Грубешів ґміни Стубно Перемиського воєводства. Польські громадські організації відреагували листом-протестом, в якому зазнача-лося, що “неприйнятним є встановлення в Польщі пам’ятників убивцям польсько-го народу, до яких, без сумніву, належать злочинні націоналістичні формації ОУН– УПА”47. У березні 1995 р. невідомі зруйнували пам ’ятник та написали фарбою гасла з антиукраїнським змістом48. Навколо цієї теми розгорілася міні-дискусія на сторінках регіонального тижневика “Życie Przemyskie”. У листі до редакції газети голова Товариства пам’яті Перемиських Орлят інженер Станіслав Жулкевич та ке-рівник Перемишльського відділу Товариства вшанування жертв злочинів україн-ських націоналістів д-р Казимир Вальчак протестували проти того, щоб учасників українського повстанського руху називати воїнами УПА. На думку авторів листа, т. зв. бандерівці ніколи не були воїнами, вони “зганьбили себе як вбивці цивіль-ного населення польських кресів”49. У листі зазначалося, що бандерівці викрали назву УПА у Тараса Бульби (Максима Боровця), чия армія від початку була пет-люрівського типу і не мала на меті винищувати польське населення. А Бандера із своїми поплічниками і творцями українського фашизму переформував УПА в “ку-рені різунів”50. Автори листа подавали інформацію, що верхівка УПА складалася гітлерівських колаборантів, які допомогли Сталінові зреалізувати тегерансько-ялтинські плани, “вирізуючи в пень польську людність”. “Це були зрадники ві-тчизни, і вони не заслуговували на пам’ятники на території Польщі”, – вважали громадські діячі Перемишля. Коментуючи цього листа, проф. Едвард Петрашек із Вроцлавського університету обґрунтовував право українців на повстання проти польської влади, бо “українці стали громадянами Польщі не з власної волі”, тому мали право “боротися проти польської держави за свободу і незалежність власної вітчизни – Галицької Русі та України – як в 1918–1919 рр., так і пізніше”51. Не підтримуючи методів діяльності ОУН–УПА, проф. Е. Петрашек вважав, що найкраще було б, якби українських повстанців ховали в межах кордонів України, де вони б не провокували злих асоціацій і мали гарантований догляд.

Представники польських організацій і влади висловлювали у зв’язку з цим свої думки, в яких ставлення до українців було подекуди суперечливим. Голова пе-ремишльського Союзу комбатантів РП Генрик Бурдон вважав, що не можна постій-но жити в забутті та ненависті, не можна всіх українців оцінювати однією міркою, проте відкриття пам’ятника УПА настільки обурило поляка, що спонукало до різких висловлювань: “…УПА не була героїчною армією, лише ватагою вбивць, воювали вони не за Україну, а проти польського народу, мордували жінок та дітей, україн-ське населення теж багато терпіло від УПА”52. Офіційна польська влада керувала-ся в цьому конфлікті прагматичними мотивами, свідченням чого може бути оцінка ситуації, зроблена тодішнім перемишльським воєводою Зиґмундом Цюпінським: “…часто комбатанти приписують славу УПА всім українцям, та це не справедливо. Українське населення – чудове, а оцінку УПА треба залишити історикам”53.

Незважаючи на звинувачення УПА, ця армія не була офіційно визнана злочинною формацією ані міжнародним трибуналом, ані польським парламентом; українських комбатантів, як і воїнів з Армії Крайової, свого часу прийняли до однієї міжнародної комбатантської організації.

Наступним центром загострення українсько-польських відносин став Перемишль, де 1995 р. відбувся Фестиваль української культури. Вперше фестиваль пройшов ще в 1967 р. у Сяноку. Пізніше – у Варшаві, Кетжині, Кошаліні, Сопоті. 1995 р. організатори вирішили провести фестиваль у Перемишлі – на території польсько-українського прикордоння54. Перед початком заходу виникли думки, що його не варто там проводити бо це може “сприяти радикалізації антиукраїнських настроїв із лавиноподібними наслідками”55. Підтвердженням наведених побою-вань були події: 8 червня 1995 р. невідомі підпалили двері Українського народно-го дому в центрі міста та облили фарбою могилу о. Михайла Вербицького, автора гімну України56. Наступного дня на Ринку з’явилися плакати з гаслами: “Українці геть з Польщі”, “Польща для Поляків” тощо. Громадські організації міста і воєводства поділилися на прихильників та противників фестивалю в Перемишлі, тому плакати з інформацією, що населення міста не хоче українського фестивалю, були очевидним зловживанням57. Видання “Gazeta Wyborcza” опублікувала фрагмент розмови поляків щодо антиукраїнських написів:

“Центр Перемишля. На стовпах для оголошень, мурах кам’яниць плакати: “Не хочемо фестивалю”, “Геть гайдамацький фестиваль”, “Організатори фестива-лю – це ініціатори побудови пам’ятників ОУН–УПА”. Група літніх людей на Рин-ку читає та коментує написи:

– Правильно, не буде гайдамацтво тут керувати.

– Дивіться, як їм кортить цей Перемишль. Те їм дай, тамте їм дай. Одне до-зволь, друге дозволь. А вони в себе дуже допомагають полякам?

– Нехай їх до себе Варшава забере, ще їй доплатимо.

– Їх сюди зо 7 тис. має приїхати.

– Приїдуть і нас виріжуть.

До стовпа підійшов довговолосий хлопець із рюкзаком і зриває плакати. Жін-ки в крик:

– Українець! Українець!

– Поляк – не українець, – відповідає юнак. – Але маю друзів українців, – відходить.

– Що за чорт?

– Якийсь “бітлз”…український.

Наступного дня біля антифестивальних плакатів з’явилися й інші: “Бджілка Мая – криптоукраїнка”, “Гноми – агенти ОУН”, “Качур Дональд – ворог поляків”. Розклеїли їх молоді українці”58.

Так польська громадськість Перемишля виразила протест проти проведення місті фестивалю української культури. Проте найбільший спротив висловлювали місцеві кресові і комбатантські організації, які в кінці травня 1995 р. вислали листа протесту до голови Сенату та Міністра культури з вимогою заборонити прове-дення акції. На місяць раніше ці організації подавали клопотання до Воєводського суду у Варшаві про заборону Союзу українців у Польщі, закидаючи його членам “ототожнення з антипольською злочинною організацією ОУН–УПА”, сприяння побудові антипольських пам’ятників, співпрацю “з українськими націоналіста-ми зі Львова”59. Коли ж місцева влада остаточно вирішила провести фестиваль у Перемишлі, патріотично-комбатантські товариства на розклеєних у місті плака-тах називали Міністра культури РП, перемишльського воєводу, президента міста агентами Організації Українських Націоналістів60.

Багато місцевих поляків вважали, що становище українців у Польщі непогане, оскільки вони мали свої церкви, народний дім, організації, де проводилися різноманітні урочистості. Щодо написів на Ринку, вибиття шибок у школі та під-палу дверей Народного дому, мешканці Перемишля вважали все це справою “дур-нів”. Літня жінка, намагаючись прочитати написи на плакатах, сказала: “Колись шведи були нашими ворогами, а тепер ні. Ми повмираємо, а ви порозумієтесь”61.

І хоча фестиваль пройшов у спокійній атмосфері, один із організаторів, підсумо-вуючи захід, що мав бути культурним та інтеграційним святом, сказав: “Забагато вогню як на один фестиваль”62.

Отже, одне із важливих джерел для вивчення історичних стереотипів Украї-ни та українців у сучасній Польщі – офіційні документи польської влади та газет-ні публікації. На офіційному рівні, тобто в Ухвалах Сейму та Сенату, польсько-українських договорах першої половини 1990-х років домінувало позитивне представлення українців як “рівних та близьких” полякам, народу з власною іден-тичністю та правом на національне самовираження. Дещо інші стереотипи були в медійному середовищі посткомуністичної Польщі: від позитивних через т. зв. нейтральні до негативних. Позитивні стереотипи виявлялися в налаштованості польського суспільства на визнання України як незалежної держави. Але в поль-ській пресі часто з’являлися інтерпретації політичної та соціально-економічної ситуації України з певною незацікавленістю чи, навіть, байдужістю щодо східно-го сусіда: слабка орієнтація в українських питаннях або їх нерозуміння призводи-ли до появи перебільшених страхів (Україна як ядерна загроза) і необ’єктивних оцінок стану українських справ (різностороння загроза територіальній ціліснос-ті України). Негативні історичні стереотипи містили публікації, що висвітлювали польсько-українські регіональні конфлікти, пов’язані з історико-культурницькою діяльністю української громади в Польщі.

Зноски

  1. Ослон А. Уолтер Липпман о стереотипах: выписки из книги “Общественное мнение” / А. Ослон // Социальная реальность. – 2006. – № 4. – С. 126.
  2. Див.: Середа В., Середа О. Функціонування історичних стереотипів у свідомості населення сучасної України: регіональний аспект / В. Середа, О. Середа // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / За ред. Л. Зашкільняка. – Львів, 2009. – С. 36–52; Allport G. W. The Nature of Prejudice / G. W. Allport. – Reading, 1979. – 537 s.; Benedyktowicz Z. Stereotyp–Obraz –Symbol – o możliwościach nowego spojrzenia na stereotyp / Z. Benedyktowicz // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Etnograficzne. – Warszawa; Kraków, 1988. – Zeszyt 24. – S. 7–35; Bokszański Z. Stereotypy a potoczne wyobrażenia narodów i grup etnicznych / Z. Bokszański // Kultura i Społeczeństwo. – Warszawa, 1994. – T. 38. – Nr 12. – S. 53–69; Dobieszewski J. Przesądy, uprzedzenia, stereotypy – kilka refleksji o pojęciach / J. Dobieszewski // www.pism.pl/zalaczniki/Dobieszewski.pdf; Shaff A. Stereotyp: definicja i teoria / A. Shaff // Kultura i Społeczeństwo. – Warszawa, 1978. – T. 22. – Nr 3. – S. 43–77.
  3. Зашкільняк Л. Історичні міфи і стереотипи як складова суспільної свідомості та со- ціальної практики / Л. Зашкільняк // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні. – С. 8.
  4. Там само. – С. 21.
  5. Середа В., Середа О. Функціонування історичних стереотипів у свідомості населення сучасної України: регіональний аспект. – С. 39.
  6. Кресло А. Польсько-українські стосунки й образ України у польській пресі (1991–2003): Монографія / А. Кресло. – Львів, 2005. – 128 с.
  7. 7 Павлюх М. Стереотипи й образи України та українця у сучасній польській журналістиці / М. Павлюх // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – Львів, 2007. – Вип. 30. – С. 253–261.
  8. Тютюн В. Польські міфи та стереотипи про українство (на матеріалах польської преси початку 90-х років ХХ століття) / В. Тютюн // Пам’ять століть. – Nr 6. – С. 102–109.
  9. Ukraińcy w Polsce 1989–1993. Kalendarium. Dokumenty. Informacje / Red. M. Czech. – Warszawa, 1993. – S. 130–131.
  10. Nowak A. Historie politycznych tradycji. Pilsudski, Putin ta inni / A. Nowak. – Kraków, 2007. – S. 377.
  11. Prokop J. Dyskusja // Problemy Ukraińców w Polsce po wysiedleńczej akcji “Wisła” 1947 roku / J. Prokop / Pod red. W. Mokrego. – Kraków, 1997. – S. 99.
  12. Borzęcki J. Szukajmy tego co łączy / J. Borzęcki // Życie Przemyskie. – 1991. – Nr 24 – 12 czerwca.
  13. Ibid. 14 Monitor Polski. – 1990. – Nr 30. – Poz. 234. 15 Monitor Polski. – 1991. – Nr 29. – Poz. 205.
  14. Ibid. 14 Monitor Polski. – 1990. – Nr 30. – Poz. 234.
  15. Monitor Polski. – 1991. – Nr 29. – Poz. 205.
  16. Polska uznała niepodległą Ukrainę // Gazeta Wyborcza – 1991. – Nr 281. – 2 grudnia.
  17.  Ibid.
  18. 18 Ibid.
  19. Monitor Polski. – 1991. – Nr 45. – Poz. 316.
  20. Ibid.
  21. Маринович М. Польща і Україна після медового місяця / М. Маринович // Критика. – Рік XIV, Ч. 5–6 (151–154), Травень–Червень 2010. – С. 28.
  22. Najder Z. Polska polityka zagraniczna 1989–1993: bilans zaniedbań // Najder Z. Patrząc na Wschód / Z. Najder. – Wrocław, 2008. – S. 46.
  23. Dziennik Ustaw RP. – 1993. – Nr 125. – Poz. 573.
  24. Ibid.
  25. Grünberg K., Sprengel B. Trudne sąsiedztwo. Stosunki polsko-ukraińskie w X–XX wieku / K. Grünberg, B. Sprengel. – Warszawa, 2005. – S. 719.
  26. Szczęsna J. Ponad rachunkami krzywd / J. Szczęsna // Gazeta Wyborcza. – 1991. – Nr 679. – 9 września.
  27. Ibid.
  28. Ibid.
  29. Kapuściński R. Ukraina, koniec lata ’91 / R. Kapuściński // Gazeta Wyborcza. – 1991. – Nr 683. – 13 września
  30. Kapuściński R. Ukraina, koniec lata ’91…
  31. Ibid.
  32. Ibid.
  33. Głowacki Ryszard. Śladami husarii // Życie Przemyskie. – 1993 r. – Nr 11 (1355). – 22 grudnia. – S. 14.
  34. Ibid.
  35. Kościński P. Ukraina: Pół roku niepodległości / P. Kościński // Rzeczpospolita. – 1992. – Nr 116. – 8 maja.
  36. Ibid.
  37. Gazeta Wyborcza. – 1991. – Nr 277. – 28 listopada.
  38. O zagrożeniu granicy wschodniej. Rozmowa z byłym wiceministrem obrony, posłem Januszem Onyszkiewiczem // Życie Przemyskie. – 1992. – Nr 10. – 12 marca.
  39. Ibid.
  40. “Oficerowie są lojalni wobec państwa”. Rozmowa z ministrem Obrony Narodowej Januszem Onyszkiewiczem // Życie Przemyskie. – 1992. – Nr 30. – 29 lipca.
  41. Kościński P. Ukraina: Pół roku niepodległości / P. Kościński // Rzeczpospolita. – 1992. – Nr 116. – 8 maja.
  42. Polacy z Podola: nie podpisywać traktatu // Rzeczpospolita. – 1992. – Nr 72. – 25 marca.
  43. Ibid.
  44. У 1990-х рр. ХХ ст. польський науковий і громадський діяч Здіслав Найдер опублікував у польських газетах та журналах низку статей на тематику відносин Польщі з Україною та іншими державами Східної Європи, див.: Najder Z. Patrząc na Wschód. – Wrocław, 2008. – 220 s.
  45. Prusinowski A. Rok byle jaki / A. Prusinowski // Polityka. – 1993. – Nr 1. – 2 stycznia.
  46. Kościński P. Ukraińskie przesilenie / P. Kościński // Rzeczpospolita. – 1993. – Nr 239. – 12 października.
  47. Wilczak J. Kamień niezgody / J. Wilczak // Polityka. – 1994. – Nr 50. – 10 grudnia.
  48. Zdewastowano pomnik // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 14. – 5 kwietnia.
  49. Żółkiewicz S., Walczak K. Szanowna redakcjo! / S. Żółkiewicz, K. Walczak // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 14. – 12 kwietnia.
  50. Ibid.
  51. Pietraszek E. Korygowanie historii / Pietraszek E.// Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 20. – 17 maja.
  52. Wilczak J. Kamień niezgody / J. Wilczak // Polityka. – 1994. – Nr 50. – 10 grudnia.
  53. Ibid.
  54. XIV Festiwal Kultury Ukraińskiej – Przemyśl ’95 // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 20. – 17 maja.
  55. Kucharski M. List do Wojewody Przemyskiego // Ibid.
  56. Szwic. J. Festiwalowe napięcia // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 24. – 14 czerwca; Prowokacje i lekcja nietolerancji // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 26. – 28 czerwca.
  57. Ibid.
  58. Młynarski J. Ukrainka pszczółka Maja / J. Młynarski // Gazeta Wyborcza. – 1995. – Nr 149. – 29 czerwca; Szwic J. Próba ognia / J. Szwic // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 27. – 5 lipca.
  59. Krzemień E. Festiwal niepokojów / E. Krzemień // Gazeta Wyborcza. – 1995. – Nr 142. – 21 czerwca.
  60. Stępień S. Nieudolność czy bagatelizowanie problemu? / S. Stępień // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 44. – 4 października.
  61. Młynarski J. Ukrainka pszczółka Maja / J. Młynarski // Gazeta Wyborcza. – 1995. – Nr 149. – 29 czerwca.
  62. Szwic J. Próba ognia / J. Szwic // Życie Przemyskie. – 1995. – Nr 27. – 5 lipca.

Джерело: visnyk-history.kpnu.edu.ua

Добавил: ALTEREXIT Дата: 2018-07-02 Раздел: Kulturpolitik